Єремія Вишневецький – будівничий української державності. Інший погляд. Частина 1

Єремія Вишневецький. У 1789 році ідеї просвітництва про загальну рівність та права спробували втілити представники третього стану у Франції, зруйнувавши Бастилію та відправивши на гільйотину Людовіка XVI. Посаджене французьке революційне зерно у 1848 році проросло серією буржуазних революцій в Європі. В Російській імперії ця історія втілилася у ліберальних реформах Олександра ІІ, зокрема – відміні кріпацтва, і жодних революцій не принесла.

Українська аристократія, інкорпорована в російську державність, пропустила через себе ідеї просвітництва і видала їх у формі народолюбства. Що втілилось в хлопоманстві та народництві. На вістрі “народницької емпатії” перебувала література, що малювала образи “гнобленого селянина-кріпака”, “шляхтича бузувіра та зрадника”, а також “героя-визволителя козака”.

У 1897 році Іван Нечуй-Левицький написав роман “Князь Єремія Вишневецький”, в якому сформував його образ, що панує в українській історіографії і зараз, ­– “зрадника”, “перевертня”, “ката свого народу”. Фарби були настільки згущені, а образи настільки гіперболізовані, що роман не оцінили навіть колеги по цеху. Тож його видали аж у 1932 році – радянська влада твір оцінила…

… Єремія Вишневецький прибув до своїх “задніпровських володінь” у 1632 році. До цього він навчався в Європі. Студіював військову справу.

Після закінчення 1629 року шведсько-польської війни на схід України на розквартирування (куди подалі від Варшави) відправили коронне військо та козаків-“випищиків”, які знову ставали холопами. Польська корона за участь у бойових діях не заплатила ні тим, ні іншим.

Польські жовніри, невдоволені ситуацією, виживали як могли – грабували. Сваволя польських військових створювала напругу у відносинах із козаками, які завжди розцінювали Задніпров’я як “свій край”.

Будучи прийшлими, католиками, та ще й грабуючи, жовніри налаштовували проти себе місцеве населення, серед якого ширились чутки про масове покатоличення.

Підігрівалась ця історія і протистоянням тодішнього архімандрита печерського Петра Могили та митрополита Ісаї Копинського. Обидва розраховували на сприяння Єремії. Перший – як його дядько, другий – як духівник його матері. Перший орієнтувався на Захід. Другий – на Москву. При цьому у володіннях Вишневецького вже існувало два православних монастирі – Мгарський та Густинський.

Населення Задніпров’я, на відміну від Правобережжя, пишалося своїми вольностями і потребувало їхнього постійного збереження. В іншому випадку, як жителі краю прикордонного, легко могли вирушити або в Московщину, або в козаччину.

На престол Речі Посполитої щойно був обраний ліберальний (і як виявилось слабкий) Владислав IV Ваза. А шляхта насолоджувалась своїми статками та вольностями. В такій обстановці новоспечений володар “задніпровських земель” Єремія Вишневецький вступив у свої володіння. Йому було 20 років.

Міф про Єремію як “зрадника православної віри” звучить у формі звинувачення.

Мати Єремії Раїна перед смертю видала грамоту на підтвердження вольностей Мгарського монастиря. І зазначила, що ніхто не має права ці вольності відібрати. В цей час Єремії було 7 років. Чи міг він розуміти, а в подальшому пам’ятати побажання матері, яке, до того ж, невідомо чи було спрямовано конкретно до нього? Питання, здається, риторичне.

Батько Єремії Михайло вважався “захисником православ’я”. Попри те, що під час молдовського походу був отруєний православним ченцем.

Тож над майбутнім руським князем висів ореол “продовжувача батьківських традицій”. Однак, чи могло так статися?

Одразу по смерті матері опіку над маєтностями та й самим Єремією взяв його дядько Костянтин. Покатоличений руський шляхтич. Він віддав майбутнього князя на навчання до Львівського єзуїтського колегіуму, після закінчення якого той поїхав навчатись до Європи. Багато подорожував. Захоплювався Італією – центром католицизму в Європі. Тож не дивно, що повернувся Єремія католиком. Та й будучи людиною надзвичайно амбітною, він усвідомлював, що досягнути політичного впливу в Речі Посполитій можливо було лише католику. Хай і не дуже ревному. Та й королем міг стати лише католик.

Однак поширювати католицизм на своїх землях в Задніпров’ї, як про це люблять говорити історики, він не поспішав. Єремія Вишневецький був людиною прагматичною. Економічна та військова складова у розбудові своїх Східних володінь були для нього пріоритетними – без коштів та сильного війська на прикордонні нічого робити. Це Єремія розумів чудово.

“Насадження католицизму” відвадило б усіх потенційних переселенців. А такими були православні з Правобережжя. Їх приваблювали повне звільнення від панщини на 20 років, багатство краю та відсутність шляхетського свавілля. Та й самі мешканці краю при перших “непорозуміннях” з боку князя з легкістю подались би в Московщину чи в козаки.

Тому ніякого покатоличення не відбувалося. За що католицька церква не дуже полюбляла Вишневецького. Адже розраховувала отримати Мгарський та Густинський монастирі з їхніми багатими землями.

Натомість Єремія одним із свої перших указів підтвердив права та привілеї Мгарського монастиря. У 1640 році в містечку Срібному з’явилось православне братство навколо Хрестовоздвиженської церкви. Примітно, що це братство виникло на території приватного землеволодіння Вишневецького.

У володіннях Вишневецького було лише три католицькі церкви – Бернардинський монастир та Михайлівський костьол в Лубнах. А також костьол у Лохвиці. Прихожанами були мешканці замка Єремії, більшість із яких прибули з його дружиною – польською шляхтянкою Гризельдою Замойською.

Варто згадати і те, що у протистоянні за митрополію між Петром Могилою та Ісаєю Копинським, Єремія підтримав свого родича. Що в подальшому зіграло, як покаже історія, зовсім не на його користь.

Адже саме ченці Мгарського монастиря допомогли заколотникам на чолі з Кривоносом у 1648 році проникнути у майже неприступний замок Вишневецького в Лубнах (до речі, в подальшому в листі до Єремії Хмельницький писав, що це було самоправство, і розграбування міста не планувалось). У 1637 році під час грабіжницьких рейдів голоти під керівництвом Кизименка (сина керівника селянських повстанців Кизими) допомогли їм потрапити у місто, яке було розграбоване. А разом із ним Бернардинський монастир та костьол св. Михаїла.

В подальшому Єремія помилував 10 ченців Мгарського монастиря, які брали участь у заколоті, хоча за існуючим правом вони підлягали страті.

Ісая Копинський через своїх агентів розпускав слухи про наміри Вишневецького силою покатоличити всіх православних, монастирі відібрати і віддати єзуїтам. Як наслідок налякані ченці, забравши із собою все церковне добро, тікали в московські землі. По дорозі їх, як правило, грабували. За прикладом церковників діяли селяни та міщани – йшли до козаків, або тікали в Московське князівство. А тікати було недалеко. Путивль – то вже були московські землі. Були часи коли і Лохвиця була московською – тож тікати було зовсім близько.

Та й ватажки селянських повстань 1637-1638 років тікали в Московщину – так вчинив Остряниця, так вчинив Гуня.

Незважаючи на всі перипетії, Єремія лишався надзвичайно лояльним до інших віросповідань. І мова не лише про православ’я. На землях Вишневецького вільно себе почували аріани (які служили у його війську), які в усій Речі Посполитій переслідувались.

Міт “кат українського народу” виглядає як тавро в стилі російського ампіру.

У 1590 році Варшавський сейм затвердив за Олександром Вишневецьким (дядьком Єремії) “пустиню рєки Сули, за Черкасами лєжащую”. Саме так сприймалась територія нинішньої Лубенщини та Посулля до Вишневецьких – пустеля.

За 16 років існування “України-Вишневеччини” чисельність населення краю збільшилася з 4,5 тисячі до 230 тисяч осіб. Для новоприбулих поселян запроваджувались пільги на 20 років.

Відбивши в магната Адама Казановського спадкове місто Ромни, відібране в його батька, Єремія за 4 роки перетворив його в найбільший на Задніпров’ї торговельно-економічний центр. У місті почали розвиватися ремесла. Ювеліри Ромен стали відомими далеко за межами Вишневеччини. Жива торгівля велася як із Західною Європою, так і з Московією.

Заохочуючи цехову систему, Єремія звільняв ремісників від повинностей, за виключенням ремонту греблі і оборони міста.

Як видно з акту Єремії Вишневецького від 20 січня 1633 року, князь надавав ремісникам нові права і вольності та гарантував недоторканість їхньої віри і цехових звичаїв, пов’язаних із православною церквою. Частина цехової продукції йшла “на замок”, за яку намісник князя мав платити цеховикам за твердими розцінками (аналог сучасного державного замовлення).

Ярема був активним колонізатором московських земель. Так Московські посли в червні 1635 року скаржились на підданих Польсько-Литовської держави (фактично Єремії Вишневецького), які, не чекаючи завершення розмежування земель після Смоленської війни, побудували у Путивльському повіті (що на той час відійшов до Москви) 15 міст, 10 острогів, 2 посади, 19 слобід, 32 села і 21 весь.

Тож твердження про “непосильний гніт народу” з боку Єремії Вишневецького навряд чи можна сприймати серйозно.

Адже про який народ йде мова? Про купців, які мали неймовірні можливості для торгівлі? Чи може про ремісників, цехи яких розвивались у Вишневеччині? Про церковників, права яких постійно підтверджувались? Чи може про селян, які звільнялись від відробітків на 20 років?

Ілюстрація: Микола Самокиш. Бій Максима Кривоноса з князем Ієремією Вишневецьким

Джерело

Єремія Вишневецький – будівничий української державності. Інший погляд. Частина 2

Єремія Вишневецький. Середньовічний суспільний поділ (який існував у Вишневеччині) мав багато категорій. Люди поділялися за родом занять: ремісники, купці, військові, дворові, міська бюрократія (адже Лубни з 1620 року мали Магдебурзьке право і власну управу), селяни (теж різних категорій по кількості землі), голота.

За вірою: православні, католики, уніати, протестанти (у найманому війську Єремії були і німці, і шведи), аріани (теж наймані військові), євреї (як правило ремісники та купці-переселенці з Правобережжя). За приналежністю до території (міста, слободи села). Наприклад, в межах Вишневеччини: Лубенці, Роменці, з Путивльської землі та інші. Що відображалось у різних культурних традиціях. Були і козаки – у війську Єремії служило три тисячі найманців.

Ці групи мали свої інтереси, свої прагнення, свої очікування. Часом зовсім протилежні. Ті, хто наділяє народ суб’єктністю, робить свідому (або несвідому) базову помилку. Адже всім людям, які жили на території тодішнього Руського воєводства загалом (і на Вишневеччині зокрема) приписуються одні прагнення, одні розуміння і одні бачення суспільно-політичних порядків.

Внаслідок цього відбувається свідома маніпуляція. Негативне, а часом дійсно жорстоке (не будемо цього заперечувати) ставлення Єремії Вишневецького до певних груп, приписується “всьому народу”. Як наслідок князь протиставляється цьому “народу”, що стає джерелом для творення міту про “ката”. Більше того, на період 17 століття переносяться сучасні уявлення про українців як націю, хоча в той час і поняття такого не існувало.

На той час влада існувала на місцевому рівні. Належала місцевим магнатам, шляхті, управам. Була Русь. Були русини. Люди говорили: “Я з Києва”, “з Київської землі”, “із землі Вишневецького”. Асоціація відбувалась із землею, або ж правителем. Коли у 17 столітті приїздили на Сейм до Варшави, ніхто не говорив: “Ми з України”. Говорили: “Ми приїхали з Руського воєводства”. Національної ідентичності на той час просто не існувало! Так само як і єдиного народу!

Тож до кого саме Єремія був таким жорстоким, що дало грунт для творення мітів? Тут варто розділити Єремію до 1648 року та після 1648 року.

Через Задніпровські володіння Вишневецького йшов торгівельний шлях “трипільський гостинець”, або “гонча дорога”. Користувались нею як купці так і гінці. Шлях ішов через Трипілля на “коронні землі”. Той же шлях на Лівобережжі йшов через Дике поле в бік Перекопу та Тавані. Інший шлях до Криму, “дорога Переяславська”, пролягала через переправу на Сулі. Це були так звані “дозволені” дороги. Прямуючи якими, купці мали платити збори та мита. Були і “недозволені дороги” – контрабандні. Їх грабували татари і …козаки. Одні й інші жили переважно з грабунку.

Єремія Вишневецький як діяльний господар не міг залишити випадки пограбувань поза увагою. Чим налаштовував проти себе “гультяїв”.

Згадуваний уже нами випадок пограбування і руйнування Лубен Кизименком 1637 року змусив Єремію вдаватись до жорстокого покарання злочинців. Так, саме злочинців. Оскільки згідно тодішнього права вони були такими. Адже повстання трактувалось як посягання на стабільність державного устрою (а устрій земний як проєкція устрою небесного – Божого – мав бути непохитним). Щось на зразок сучасної 109 статті Кримінального кодексу України – дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади.

Ще й якщо врахувати підбурювання до таких дій Ісаєю Копинським. Який дуже тісно співпрацював з Московським царем.

Покарання було відповідно до тогочасного права – саджання на палю найбільш розповсюджене. Так жорстоке… Але виключно із точки зору сучасності.

У 1648 році розпочалась війна із Хмельницьким. Почали діяти закони війни. Знищення та катування населення відбувалось з обох боків.

Панував принцип “око за око”. Екзекуції Єремії в Погребищах та Немирові були відповіддю на мародерства та безпощадну різанину, влаштовану повсталими в Лубнах. Іронія полягає в тому, що на Лубенщині пограбовані були православні монастирі – Мгарський, Густинський, а їх священників вбито. Саме тих священників, які підбурювали холопів Єремії на повстання.

Поняття прав людини у XVII столітті не існувало. Суперечка про те, хто кого перевершив у жорстокості – козаки шляхту чи навпаки – не має сенсу.

Єремія був “катом” для “гультяїв”-грабіжників та повсталих – холопів чи козаків, навіть не важливо. Тих, хто був згідно законів того часу злочинцем. І діяв він відповідно існуючих правил – мирного чи військового часу.

Більше того, Єремія Вишневецький з усією впевненістю може бути названим захисником! В першу чергу від оспіваних в українській “народницькій” літературі ординців.

У 1648 році, коли орди хана Іслам-Гірея вдерлись у Комарицьку волость, Єремія розбив війська татар біля річки Мерль. У відповідь на подальші татарські наїзди на Задніпров’я Вишневецький відповідав рейдами під Перекоп, Очаків, Запоріжжя. Тодішні татарські хроніки з повагою писали про нього як “славного і видатного мужа”. В той час як інших прикордонних панів титулували виключно як “невірні пси”.

У 1647 році Єремія здійснив похід на татар під Прекоп, зібравши 26 тисяч змобілізованого війська. На той час вся Річ Посполита не могла виставити стільки війська, скільки зібрав князь в один похід.

1644 року великий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, а також князь Ярема Вишневецький під Охматовим розбили переважаючі сили татар Тугай-бея. Ця перемога принесла князю славу та популярність серед руської шляхти. А серед татар він став одним із “найзапекліших ворогів”.

Захищав Вишневецький не лише людей на власних землях від татар, а й руську шляхту від зазіхань поляків. На сеймі 1638 року шляхтич підканцлер Єжи Осолінський зажадав, аби у литовсько-руських князів забрали “старожитні титули”, підтверджені Люблінською унією 1569 року. Литовсько-руська шляхта сформувала опозицію, яку очолив Єремія Вишневецький.

На сеймі 1641 року опозиція виграла – права були підтверджені. В суперечці Єремія згуртував навколо себе литовсько-руські княжі роди.

Тут варто звернути увагу на такий факт. Володіючи своїми отчинами, князі складали присягу королю – зобов’язувались допомагати йому збройно під час війни. У решті питань не підлягали місцевій адміністрації. “Відтак на території їхніх володінь (зазначає український історик Н. Яковенко) витворювались мікродержави в державі з власними податками, власними військовими повинностями, своїм васалітетом і субвасалітетом, традиціями служби”.

1647 року на сеймі розглядалась суперечка між Вишневецьким та Конецпольським про право на місто Гадяч. На попередні “слухання” князь не з’являвся під приводом хвороби. Конецпольський наполягав, аби Єремія заприсягнувся, що був дійсно хворий. 29 квітня 1647 року, майже за місяць до дати сейму Єремія в’їхав до Варшави із 4 тисячним військовим ескортом, аби “справити враження”. Під час засідання сейму Конецпольський відмовився від наполягання, аби Єремія присягнув.

Вишневецький суд програв – але “враження справив”.

Батько Єремії Михайло Вишневецький свого часу забрав “правом меча” в Московського князівства місто Ромни. Відбудував його. За малолітства Єремії землі були відібрані королівським указом на користь улюбленця короля Адама Казановського.

Єремія землі собі “повернув”. Казановський звернувся до суду. Єремія вирушив до Кракова аби зустрітись із королем – Володиславом IV. Однак у короля часу на зустріч із Вишневецьким не знайшлось.

Тоді Вишневецький проявив свій політичний хист. Він розіслав по всіх сеймиках листи з викладенням суті справи і скаргами на короля, котрий не захотів його вислухати. Волинська шляхта, серед якої Єремія був дуже популярний та впливовий, висунула його на вальний сейм, попри протести представника Адама Казановського.

Крім волинян князя підтримала шляхта руського і люблінського воєводств. Під тиском обставин рішення винесли на користь Єремії. Хоча у “скарбницю” князя потрапило чергове непорозуміння з королем.

Відносини Єремії Вишневецького з Володиславом IV складались непросто. Варто декількома словами зауважити, що сам король із шляхтою загалом перебував досить не в паритетних відносинах. Шляхетські вольності досягли за його правління своєї вершини. Слабкість королівської влади – свого дна.

Король не міг дозволити собі ні війська, ні палаців, ні бенкетів таких як мали середні магнати. Що вже говорити про Єремію Вишневецького…

Без згоди сейму не міг оголосити війну та домовитись про спільні військові дії з іншими державами. Ситуація доходила до того, що інколи він змушений був ставити на документах свою власну печатку і гарантувати виконання зобов’язань власним шляхетським (а не королівським) словом.

Кульмінацією дистанціювання короля та шляхти стали приготування до війни з турками 1646 року. 20 квітня 1646 року на таємну нараду до короля приїхало козацьке посольство із чотирьох чоловік (серед яких, як твердять деякі дослідники, був і Богдан Хмельницький).

На нараді король наказує козакам готуватись до морського походу. Дає на будівництво човнів гроші, отримані від венеціанського посла (Річ Посполита уклала угоду із Венецією, яка воювала проти Туреччини). Козаки гарантують виставити 50 тис. вояків. Володислав у свою чергу обіцяє козакам повернення давніх привілеїв, які були втрачені після придушення повстання 1637-38 років, розширення реєстру, виведення за Білу Церкву коронних військ, виділення території під козацьку самоуправу. При тому, що більшість із обіцянок могли бути виконані лише сеймом…

До антитурецкьої коаліції мали бути долучені також московити та молдавани. В цій кампанії ударними угрупованнями з козацьких, приватних магнатських, московських сил, спрямованих на Крим мав керувати … Єремія Вишневецький.

Істотне місце в кампанії відводилося приватним магнатським військам, серед яких чисельністю, популярністю та бойовим досвідом вирізнявся Єремія.

Це був шлях до булави польного гетьмана.

9 травня 1646 року король Володислав IV оголосив війну Туреччині. Однак жовтневий сейм 1646 року таке рішення не підтримав. Не підтримав його і Єремія Вишневецький. Сейм звинуватив короля у спробі перевороту з метою встановлення абсолютної влади, постановив війська навербовані розпустити, козакам заборонити вихід у море, королівську гвардію зменшити до 600 чоловік. Цей сейм став кінцем короля Володислав IV Вази та почав відлік кінця Речі Посполитої…

Кримські татари на 1648 рік планували похід на Річ Посполиту. Оскільки в короля з військовою кампанією проти турків та татар не вийшло, козаки з’явились до хана з майже ультиматумом: “Або татари допомагають козакам в боротьбі за їхні привілеї та вольності, або козаки приєднуються до короля у його поході на Крим”.

Про результати домовленостей ми знаємо чудово.

Наближався переломний 1648 рік. Козацтво було явно невдоволене своїм становищем, збільшувалась критична маса “покозачених”, що претендували на додаткові привілеї. Шляхта була розбещена статками та владою, військові дії велись переважно приватними військовими кампаніями – до повномасштабної війни Річ Посполита не була готова. Королівська влада була слабка, до того ж антагонізм між королем та шляхтою досяг апогею. До походу на Польсько-Литовсько-Руську державу готувався кримський хан. Потенційні союзники Речі Посполитої – Молдова, Валахія та Москва – були вкрай ненадійними. Міжнародна підтримка – зокрема в особі шведської корони втрачена.

Єремія Вишневецький мав статус Руського воєводи, був популярним серед руської шляхти та міг згуртувати її навколо себе. Серед польської шляхти, незважаючи на прийняття католицької віри, він так і не став своїм. Серед татар його не любили та одночасно поважали як воїна, пам’ятаючи його походи на кримські володіння.

Не любили його і в Москві – походи та анексії Московських земель (Путивля та ін.) Єремії не могли забути. Не приязно ставились до нього і православні священики, підбурювані Ісаєю Копинським. Як не дивно не долюблювали і єзуїти – такі жадані володіння Мгарського та Густинського монастиря їм не дістались.

Мала не один зуб на Ярему і козацька голота, якій він перекривав можливості для “заробітку” через грабунки торгівельних шляхів. Також пам’ятали і “розправи” із повстанцями 1637-1638 років. Та й з королівським двором не було теплих стосунків – не могли пробачити Єремії “самоправство” та пишноту почту, яким він затьмарював короля. Та й не підтримку антитурецької кампанії складно було забути.

1648 рік – починається повстання Хмельницького. Першими, як не дивно, страждають багаті Задніпровські володіння Єремії Вишневецького. Єремія із військом переправляється на Правий берег і стає по факту лідером протистояння Хмельницькому.

Біля Єремії гуртується католицька руська шляхта. Мобілізуються посполиті. До Хмельницького переходить православна руська шляхта. Козаки активно використовують селянські повстання. Явище “покозачення” набуває нечуваних масштабів. Козацьке військо маргіналізується.

Починається “велика руська війна в межах Речі Посполитої – війна між тими, хто вірив у продовження проекту Люблінської унії і тими, хто в неї не вірив”.

Цікаво, як би склалась наша історія якби в тій війні перемогла “католицька руська еліта”?

Джерело