У всі часи людей, які присвятили своє життя Богові, інакше, як відважними, не назвеш. Крізь століття довіра до Бога й надалі вимагає від християн сміливості та рішучості. Цю естафету передають із покоління в покоління. І, попри все, служителі продовжують йти шляхом віри — нелегким, але сповненим пригод і, як це властиво вірі, ризиків. Історія подружжя Завадських — Володимира та Оксани — ще одне промовисте підтвердження цього.

Уже 10 років вони є духовними батьками для не одного десятка дітей. Для багатьох із них Володимир та Оксана стали тим самим ковчегом, де можна було знайти прихисток від життєвих бур, тиху гавань батьківської любові та мудрі настанови, що стали світильником на дорозі життя.

Це інтерв’ю — про особисту історію Оксани та Володимира, про десятирічний шлях їхнього служіння — від Києва до Маріуполя і Закарпаття, — і про той самий почерк Бога, Який у Своїй великій любові продовжує спасати людей через тих, хто погодився нести свій хрест і виконувати Його завжди добру волю.

Долесна зустріч

“Яка гарненька!” Подумав Володимир, проводжаючи поглядом дівчину-білявку з приємною посмішкою. Вже не вперше він її помітив, адже повз його будинок проходила дорога, якою простували дівчата з училища до гуртожитку. Серед них була і Оксана.

Оксана: “Тоді я навчалася на закрійницю, і одного дня побачила двох братів — Володю та Сашу. Вони були дуже схожі, і я подумала: “Було б добре вийти заміж за когось із близнюків”. Я ще не знала, що один із них стане моїм чоловіком.

Згодом ми знову зустрілися. Хлопці запропонували купити нам із подругою щось, ми попросили шоколад. Володя попросив за нього поцілунок. Коли я його поцілувала, саме в ту мить на стовпі сталося коротке замикання.

А по-справжньому ми познайомилися на дні народження його брата. Володя цілий день катав мене на човні, я розповіла йому все своє життя. А вже через два тижні він зробив мені пропозицію”.

Володимир: “Я зрозумів, що нам буде добре разом. Я завжди пам’ятав: якщо вже одруження і вінчання — то це назавжди. І до сьогодні дякую Богові за те, що ми разом і що Він нас веде”.

Після одруження молодята перебралися до Києва, де влаштовували своє життя: Оксана працювала за спеціальністю, а Володимир розглядав варіанти, як краще забезпечити сім’ю, планував відкривати сервісний центр з ремонту комп’ютерів. Але…

Віра бабці

Володимир: “Десь у 25 років я почав ставити собі запитання: в чому насправді полягає ціль життя? Для чого ми живемо: працюємо, заробляємо кошти… люди народжуються і вмирають… виникало багато запитань, на які я не мав відповіді. Але одного дня вперше з часів дитинства я відвідав храм і пригадав слова своєї бабці: “Господь всюди і в усьому, завжди поруч, завжди попровадить, дасть відповіді на всі запитання”. 

Ми бачили, як бабця молилася за всю родину, називаючи кожного поіменно. Це запам’яталося мені на все життя. Вона була для мене прикладом віри та молитви. Вона брала нас до храму, розповідала про Божу любов, Його чудеса та всемогутність, про важливість бути з Богом. Завдяки їй в моєму серці закарбувалися цінності сім’ї”.

Пізніше Володя відгукнувся на запрошення до таїнства миропомазання в римо-католицький церкві, після чого у нього виникло бажання пізнавати Бога: 

“Скажу відверто, що на той час я не мав знань Слова, не мав глибокої віри, але коли я отримав благодать Духа Святого під час миропомазання, я відчув в собі горіння і бажання більше пізнавати Бога”. 

Згодом Володимир та Оксана разом почали, хоч і не часто, ходити до костелу. Оксана добре запам’ятала свою першу Святу Месу. Вона проходила польською, тож жінка майже нічого не розуміла. Просто чекала, коли все закінчиться, раз у раз поглядаючи на годинник.

Та згодом Оксана вже сама почала шукати Бога — особливо тоді, коли життя склалося не так, як їй хотілося:

“Ми дуже хотіли дітей. Через два роки після одруження мені зробили операцію, і лікарі повідомили, що я не зможу мати дітей. Але моя лікарка тоді сказала: “Я просто людина, а є Бог”. Після цих слів я усвідомила, що треба шукати Бога. Напевно, саме ця ситуація й стала для мене поштовхом у пізнанні Господа”.

Підготовка до місії

Пройшовши Альфа-курс, подружжя відчуло бажання жити тією любов’ю, яку пізнали. Вже наступного набору Володя з Оксаною координували курс як служителі.

Володимир: “Ми поринули у навчання, переживання Слова Божого, спілкування в біблійних колах. Бог нас почав дуже інтенсивно вести – ми намагалися залишити все і бути присутніми на нічних службах, конференціях, молитовних зустрічах, щоб більше пізнавати Бога і Його любов”.

Оксану та Володю влаштовувало їх життя: вони служили, працювали, будували майбутнє, як уявляли. 

“Але Господь так торкався нас під час богослужінь, що та любов, якою ми наповнювалися, Слово, яке Бог до нас промовляв, настільки було сильним, що життя для себе в цьому світі втрачало сенс. Було бажання і горіння більше пізнавати Бога і ділитися цією любов’ю з іншими”, – згадує Володимир.

Першими, хто прийняв Божу любов від подружжя, стали їхні батьки. 

Володимир: “Після того, як мої батьки пройшли Альфа-курс і пізнали Бога, мама сказала мені: “Ми прожили вже двадцять років з батьком, а такими щасливими, як зараз, були лише тоді, коли одружилися”.

Для мене це було дуже сильно. Бачачи страждання людей, я розумів, що часто причина в тому, що вони не пізнали правди, справжнього життя, яке дає Бог”.

Початок місії

Чотири роки Володимир з Оксаною свідчили про Христа близьким і друзям та проводили Альфа-курс, поки росія не почала війну на сході України у 2014 році. 

Володимир: “Коли у Християнській службі порятунку почалися ротації в зону АТО, лідер нашого служіння, Андрій, не один раз підходив до мене і пропонував поїхати і подивися, чим церква може допомогти людям там. Мене стримувало служіння, біблійні зустрічі, плани щодо відкриття сервісного центру…”.

Але на одній із зустрічей лідер втретє підійшов до Володимира з тією ж пропозицією: “Уже формуються групи. Може, з’їздиш?” І Володимир погодився. Це була перша, ознайомча поїздка. Вдруге вони поїхали разом з Оксаною на два тижні, щоб залишитися на зовсім. 

Оксана: “Я боялася. Але коли мене запитували, чи поїду я туди разом з чоловіком, відповідала: “Так”. Я вивчала, як спілкуватися з військовими, дітьми та дорослими, які живуть біля лінії фронту. Володя з першої поїздки надсилав фотографії людей, місцевості. Одну я особливо запам’ятала: у маленькій кімнаті гуртожитку жили шестеро людей, яких мали виселити. Вони навіть не знали, куди їм їхати далі. Найбільше боліло інше: люди жили посеред війни — без надії, без Бога. І поруч не було нікого, хто міг би сказати їм про Бога, дати надію.

Я молилася: “Господи, дай мені зрозуміти, чи їхати мені. А коли відкрила Біблію,  потрапила на другий-третій розділи книги пророка Єзекіїля.

Прочитала про те, як Бог посилає Єзекіїля до людей, які відвернулися від Нього. Пророк має говорити Боже слово незалежно від того, приймуть його чи відкинуть. І що мене особливо вразило? Бог посилав Єзекіїля не до чужих, а до “синів і дочок свого народу” — до людей поранених, упертих, тих, хто може навіть не захотіти слухати. Тоді я зрозуміла: Господь посилає нас. І страх нікуди не зник. Але з’явилося розуміння, заради чого ми їдемо”. 

Місія на сході України: залишитися поруч 

Перші місяці служіння на сході були зовсім не такими, як уявляло подружжя.

“Знаєте, нам нелегко було, коли ми приїхали. Нас не приймали. Хтось зачиняв перед нами двері, казав, що ми якась секта. Але Господь сказав нам говорити Його Слово”, — пригадує Оксана.

У Маріуполі вони спробували започаткувати Альфа-курс, але не отримали можливості його проводити. Тоді зрозуміли: потрібно їхати туди, де потреба ще більша. Так вони опинилися в селі Бердянське на Донеччині — за кілька кілометрів від лінії бойового зіткнення. Село вже пережило сильні обстріли. Багато сімей виїхали. Залишалися ті, хто не мав куди виїхати або не бажав. 

Володимир жив серед військових і служив їм. Оксана через відсутність необхідного дозволу не могла перебувати з військовослужбовцями, тому оселилася в невеликому будинку біля моря разом із волонтеркою. 

Оксана почала займатися з двома місцевими дівчатками, сестрами, розповідала їм про Бога, подарувала Біблії. А потім настав день, який вона пам’ятає досі – 14 вересня 2016 року. Напередодні обіцяного перемир’я почався сильний обстріл. (На фото – дві сестри крайні справа).

Дівчата, з якими вона була, одна з яких пересувалася на кріслі колісному, спокійно пояснювали, хто і з якої зброї стріляв. Оксані  було дивно це чути від одинадцятирічних дітей. Обстріл посилювався. Здригалася земля. Навколо збентеженої жінки та двох беззахисних дітей – лише будиночки для відпочинку та відкритий пляж. Вони бігали у пошуках сховку, знайшли якусь стіну. Оксана накрила собою дітей, які кричали від страху, а вона кричала молитву “Отче наш”. Коли обстріл припинився, вони побачили будинки, охоплені вогнем, і знову почали шукати безпечніше місце. Так дісталися до будинку, де перебували військові.

Між Оксаною і однією з дівчат стався діалог, який жінка запам’ятала на все життя та який став рушійною силою для подальшого служіння і не тільки на сході України. 

Даша: “Ви, як усі волонтери: приїхали і поїхали. А ми тут уже два роки так живемо”.

Оксана: “Ми приїхали, щоб бути тут із вами”.

Насправді вони приїхали лише на два тижні. Але після короткої розмови життя Оксани і Володимира змінилося назавжди. 

Згодом Оксана пройшла підготовку у цивільно-військовому підрозділі і могла жити разом із чоловіком серед військових. Та це життя для неї було надзвичайно важким. Володимир постійно виїжджав безпосередньо в зону бойових дій. 

Оксана часто залишалася сама — без їжі та води: боялася виходити з будинку. Потім їх попросили перебратися до підвалу: “Я постійно говорила Володі: “Я вже не витримую”. 

Володимир бачив, як дружина виснажується: “Я розумів її страх, істерики… Я усвідомив: ми маємо повертатися, інакше я втрачу дружину”.

Зустріч з капеланом 

Чоловік вирішив: розвезе чергову гуманітарну допомогу — і вони поїдуть до Києва.

Того ж дня Володимир мав забрати з вокзалу капелана. Не дочекавшись остаточного підтвердження його приїзду, він повністю завантажив автомобіль гуманітарною допомогою. Спочатку відмовив капелану, але дорогою передумав: зупинився, звільнив у машині місце й повернувся на вокзал. Дорогою вони багато говорили. Капелан цитував Боже Слово, і Володимир відчував, як до нього повертається внутрішня сила:

“Через це спілкування я наповнився впевненістю, що ми не маємо їхати додому. Щось Господь нам готує. Після я сказав Оксані: “Давай ще почекаємо”.

Новий етап служіння

Невдовзі вони знайшли будинок у селі Піонерське на Донеччині — приблизно за п’ять кілометрів від зони бойових дій. Там Оксана почала проводити для місцевих дітей майстер-класи з декупажу. Спочатку приходили дві дівчинки. Потім чотири, шість, десять. Згодом назбиралося 16 дітей.

Дітей привозили з інших сіл. За дозволом батьків вони могли залишатися у них на день або навіть ночувати. Для багатьох це була чи не єдина можливість після школи провести час у безпечному місці, поспілкуватися, погратися і просто побути дітьми.

На п’ять сіл там залишилася одна школа — решта були зруйновані. Володимир тим часом познайомився з директором школи в Талаківці, за 25 кілометрів від них, і служіння поступово розширилося.

Коли будинок уже не вміщував усіх дітей, місцева влада виділила їм закинутий табір “Мрія”. Він став базою служіння. Туди приходили діти. Туди приходили місцеві жителі молитися за мир. Туди приїжджали військові — відпочити й відновитися. Звідти команда виїжджала в інші села служити людям. Таких сіл було близько десяти. 

Настя або перше опікунство

Оксана: “Коли наше служіння дітям на сході України почало розширюватися, ми вже їздили по школах, проводили майстер-класи, а на наших заняттях було вже близько 40 дітей. На великих зустрічах було важко приділити увагу кожному. Це вдавалося тоді, коли ми виїжджали невеликими групами по 6-7 дітей”. 

Саме тоді Оксана звернула увагу на одну дівчинку. Її звали Настя (на фото – у вишиванці), з багатодітної сім’ї, де дітей виховувала одна мати. Вона всім цікавилася, постійно хотіла уваги, але у свої 12 років вона не вміла ні читати, ні писати. 

Оксана все більше думала про цю дівчинку. Після того, як подружжя погодили між собою бажання взяти Настю на виховання, Оксана розповіла про своє бажання психологу, яка працювала з Настею. Відповідь її здивувала: “Щоб ця дитина змінилася, вам знадобиться ще 12 років. Вона вже сформована”. 

Та Оксана й Володимир усе ж вирішили спробувати і погодили намір з мамою Насті. На той час дівчинка читала лише 26 слів за хвилину. Почалася непроста робота. Вони наймали репетиторів, возили дівчинку до міста на навчання, шукали можливості, щоб вона могла наздогнати програму. Настя виявилася дуже здібною.

“За три роки вона дуже підтягнулася в навчанні. Ми зрозуміли, що їй просто потрібні були увага, супровід і люди, які в неї повірять. Не все було легко. В одній зі шкіл замість допомоги Настя зіткнулася з приниженням з боку вчительки. Тоді ми вирішили перевести її до іншої школи”, – згадує Оксана.

Володимир: “Коли Настя почала жити у нас і ми побачили результат, ми зрозуміли: таких дітей багато. Є сім’ї, де батьки люблять своїх дітей, але не мають можливості приділити їм достатньо часу. Є матері-одиначки з кількома дітьми. Є родини, які живуть у складних обставинах”.

Після школи Оксана разом із волонтерами допомагала дітям робити домашні завдання. З ними працювали психологи, проводили розвивальні заняття, ігри та майстер-класи. Згодом батьки почали довіряти їм своїх дітей. Для тих, хто добре знав Володимира й Оксану та бачив їхню роботу, це було природно. Водночас у школах спочатку подружжя зустрічало настороженість. Родини офіційно оформлювали згоду на тимчасове проживання дітей у них. Частина дітей залишалася на вихідні, інші приходили на заняття. Іноді в одному місці збиралося до 40 дітей.

Протягом чотирьох із половиною років це була щоденна й інтенсивна праця. Через близькість до зони бойових дій вони не могли збирати дітей у школах, тому багато занять проходило у них вдома.

Їхній дім поступово став місцем, де діти могли не лише цікаво провести час. Там їх чекали, їм допомагали, їх слухали, в них вірили.

На початку повномасштабного вторгнення разом із Володимиром та Оксаною проживали 15 дітей. А загалом в околиці вони вже знали близько сотні дітей і їхніх родин. До цього час від часу дітей возили на відпочинок в інші області України. Тому, коли почалася повномасштабна війна, багато батьків, які знали й довіряли їм, погодилися відправити дітей у безпечніше місце. Тоді ще ніхто не знав, що для багатьох це не буде черговою поїздкою на відпочинок. 

Настя не поїхала з усіма: мама не дозволила. “Мені потрібно було бути наполегливішим. Але тоді вони вирішили залишитися”, – згадує Володимир.

Після цього зв’язок із Настею зник на півроку. Подружжя переживало: а раптом Настя загинула? 

Володимир: “Настя знайшлася в Instagram. Ми говорили з нею зі сльозами на очах та були щасливі, що вона жива. Сьогодні Настя нечасто виходить на зв’язок. Розповідає, як намагається облаштувати своє життя, як долає труднощі та шукає себе.

Я вірю, що те зерно, яке було посіяне, дасть свій плід. Думаємо, вона дасть собі ради. Господь її попровадить”.

Евакуація дітей із Піонерського

Володимир: “На початку повномасштабного вторгнення ми перебували в Піонерському. Нас попереджали: війна швидко не закінчиться.  Тоді стало зрозуміло, що дітей потрібно тимчасово вивозити в безпечніше місце. Ми обрали Фастів на Київщині. 

Першою виїхала Оксана разом із 15 дітьми. Але з кожним днем обстріли ставали дедалі гучнішими й інтенсивнішими. Ми почали вивозити всіх дітей, яких знали. Просто приїздили до них додому та пропонували батькам допомогу. Разом із волонтерами з Дніпра евакуйовували їх. Серед ночі матері віддавали нам своїх дітей під розписку, і ми везли їх до Фастова.

25 лютого 2022 року відбувся наш останній виїзд. До цього ми зверталися до всіх, до кого могли: до батьків, селищної ради, директорів шкіл — закликали евакуювати дітей. Ми до останнього чекали дзвінка, сидячи в одному з підвалів Маріуполя.

Нам вдалося зібрати 36 дітей. Але, приїхавши до Фастова, ми дізналися, що обстріли почалися й там. Вивезли дітей до Польщі. 

Після ми з капеланом Василем продовжили служіння в Україні: їздили із заходу на схід, евакуйовували людей і доставляли гуманітарну допомогу. 

Протягом чотирьох місяців діти телефонували нам із Польщі й постійно просили повернути їх в Україну. Тоді ми почали шукати для них безпечне місце на Закарпатті.

Новий дім: від сумнівів до повної довіри Богу

За сприяння місцевого духовенства подружжя знайшли будинок у селі Середнє на Закарпатті. Саме тут вони разом з дітьми живуть й зараз. 1 вересня 2022 року діти пішли до школи цього села.

“Для нас було важливо знайти місце, де діти могли б жити й без проблем ходити до школи. Коли ми втретє приїхали оглянути цей будинок, він був занедбаним: протікав дах, усередині пахло сирістю та мишами. Занедбаною була й територія — все навколо поросло кущами. Ми сумнівалися. Але іншого місця знайти не могли, тому вирішили залишитися. Нам пообіцяли допомогти з облаштуванням будинку”, – згадує Володимир.

Згодом сталася зустріч, після якої всі сумніви зникли.

На одному з богослужінь у Мукачеві Володимир з Оксаною познайомилися із сестрою-монахинею Пією, якій належав цей будинок. Колись його збудував для неї батько — для майбутньої сім’ї, коли донька вийде заміж. Але вона обрала монаше життя, і будинок залишився порожнім.

Коли вони почали обмінюватися контактами, з’ясувалося, що номер Володимира уже був у сестри Пії. Монахиня всі ці роки молилася за нього і служіння.

“У 2017 році, коли наше служіння лише розгорталося, ми їздили до жіночого монастиря в Харкові й просили сестер молитися за нашу місію. Саме до сестри Пії ми тоді зверталися з проханням про молитву. Після цієї зустрічі наші сумніви розвіялися. Ми точно знали: це місце приготував для нас Господь”,- поділився Володимир.

“Ковчег миру” — місце спасіння

Володимир: “Господь допоміг знайти кошти на ремонт. До облаштування долучилися багато церков і небайдужих людей. Завдяки допомозі благодійників нам вдалося збудувати модульне містечко. Ми вдячні Caritas Czech Republic за допомогу, а добродіям зі Словаччини — за проведені комунікації в будиночках і облаштування доріжок на території. Це місце стало притулком для дітей. 

Ще в Піонерському ми думали над назвою нашого центру. Так з’явився “Ковчег”. Ми побачили в цій назві образ місця спасіння. Саме так ми вирішили назвати наш центр. Згодом сюди почали приїжджати не лише діти, а й місцеві жителі та військові, для яких ми облаштували окремі кімнати.

Відпочатку “Ковчег” мав три основні напрямки служіння: роботу з дітьми, якою займалася Оксана; капеланське служіння військовим, яке ми здійснювали разом із Василем; і допомогу місцевому населенню. Ці самі напрямки ми продовжуємо розвивати й тут, на заході України.

Ми також маємо центр для відновлення ветеранів у Келечині на Закарпатті, де військові можуть відпочити разом зі своїми сім’ями. Цей центр також служить дітям зі сходу України. До Келечина приїжджають діти із Сумщини, Запоріжжя, Херсонщини, Харківщини та Донеччини на десятиденні програми “Емоційна аптечка, або Зцілення душевних ран”.

Оксана: “Найважче було відповідати на дитячі запитання. Коли ми виїжджали з Маріуполя й вивезли 36 дітей, мені було дуже важко. Діти щодня прибігали й запитували: як мама? Іноді ми не знали, що відповісти. Це було дуже болісно. Ми постійно молилися разом із дітьми. Але одним із найважчих моментів було сказати дитині, що її мама загинула. Особливо коли це сталося в день її народження. Ця мама була медсестрою й до останнього працювала в лікарні Маріуполя. 

Для дев’ятьох дітей ми стали опікунами, п’ятеро з яких ще неповнолітні. Також до нас приєдналися матері з дітьми з Харкова, Херсонщини та Краматорська. Є дві дівчинки із Сєвєродонецька, у яких два роки тому померла мама”. 

Володимир: “Коли Господь дав нам можливість вивезти дітей у безпечніше місце, ми зрозуміли: окрім нас, поруч із ними нікого немає. Вони довіряли нам, і їхня надія була лише на нас. Перед нами навіть не стояло питання, чи потрібно оформлювати опікунство. Ми були для них найближчими людьми. Тому, не роздумуючи, стали їхніми опікунами. Але, мабуть, замало просто сказати, що ми стали дітям опікунами. Ми прийняли їх як своїх рідних дітей. Відчуваємо їхню любов, а вони приймають нас як рідних”.

Не дитячий будинок, а дитячий центр

Одного разу діти “Ковчегу” повернулися зі школи й розповіли своїм духовним батькам, що їх називають дітьми з дитячого будинку.

Володимир: “Я просив у Господа мудрості, що їм відповісти. Ми пояснили дітям: вони не з дитячого будинку, а живуть в дитячому центрі, батьки їх не залишили, але через війну вони були змушені покинути свої домівки. Господь настільки любить їх, що у них є і фізичні, і духовні батьки. Та запропонував дітям запросити в гості всіх тих, хто думав інакше. Ми живемо як сім’я”.

Від хом’яків до великого господарства

Ще в часи Маріуполя в центрі використовували терапію за допомогою тварин для дітей. У них були хом’яки, шиншили, білки. 

Оксана: “Коли ми переїхали сюди, першою в нас з’явилася собака. Ми взяли її, щоб вона допомогла дітям адаптуватися до нового місця. Потім знову з’явилися хом’яки та шиншили, а згодом наше господарство почало поступово зростати. Мабуть, найкращими “реабілітологами” для дітей стали саме собаки. Ми бачили, як вони допомагали дітям розкривати свої емоції, переключатися, відчувати радість і безпеку”. 

Володимир: “Коли ми вже облаштувалися на Закарпатті, захотіли не лише дбати про емоційний стан дітей, а й передати їм практичні навички — навчити вести господарство, займатися землеробством і тваринництвом.

Першими у нас з’явилися кури та нутрії. Один із наших хлопців особливо захопився нутріями. Ми починали лише з двох тварин, а згодом їх вже було 35. Ми разом із дітьми вивчали, як правильно доглядати за ними. Потім нам подарували овець, а за бажанням дітей ми придбали ще трьох кіз. Так господарство поступово розросталося. Згодом у нас з’явилися корови, свинки та коні. Діти із задоволенням долучаються до цієї роботи. Це стало нашою спільною справою, яка не лише об’єднує нас, а й допомагає рухатися до самозабезпечення. 

Зараз наші дівчата разом з Оксаною вчаться виготовляти сири. У майбутньому ми плануємо відкрити невелике крафтове виробництво. Але для нас це не лише про господарство. Ми хочемо, щоб діти росли, розуміючи цінність праці, вміли дбати про себе й інших та мали можливість споживати якісні й екологічно чисті продукти”.

“Ми хотіли передати дітям Божу любов”

Оксана: “Ще в Маріуполі ми намагалися показувати дітям любов Бога і нашу любов до них. Від самого початку ми разом молилися, бо розуміли, наскільки важливо, щоб діти не просто чули про Божу любов, а відчували її у своєму житті. Усі діти різні — вони з різних сімей, різного віку, з різними характерами та досвідом. Тому нам потрібно було домовитися про певні правила спільного життя. 

Кожна дитина має ходити до школи й навчатися. Старші допомагають молодшим. У нас є розклад дня, чергування на кухні та обов’язки з прибирання. Ми намагаємося привчати дітей до відповідальності та праці, але робити це з любов’ю. Для нас важливо, щоб вони вчилися не лише дбати про себе, а й бачити потреби тих, хто поруч.

Володимир: “Найголовніше для нас – бути поруч із дітьми та любити їх. Ми хочемо супроводжувати їх у розвитку, створювати безпечне середовище, де кожна дитина могла б розкрити свої дари й таланти. Наше завдання – бути поруч, щоб діти знали: їм є до кого прийти. У них є духовні мама й тато, які вислухають, дадуть пораду, обіймуть, а коли потрібно – просто візьмуть на руки. Іноді буваю виснажений, але приходить дитина. Неважливо, їй десять років чи вона вже старша. У цей момент важливо її почути й дати безроздільну увагу. Коли діти приходять побажати нам надобраніч, ми розуміємо: часто за цим стоїть проста, але дуже глибока потреба – бути прийнятими. У такі моменти важливо просто бути поруч і обійняти. Іноді саме ці обійми можуть стати для дитини цілющою силою, яка допомагає їй жити далі після всього пережитого”. 

Мрії духовних батьків

Оксана: “Ми мріємо про щасливе майбутнє наших дітей. Намагаємося допомагати їм визначитися з майбутньою професією, підтримувати їхні мрії та давати можливість розвиватися в тому напрямку, який вони обирають.

Цього року у нас п’ятеро випускників школи. І так радісно бачити, як вони обирають саме ті професії, про які мріяли. Наприклад, наша Діана ще з часів Маріуполя хотіла стати стоматологом. І цього року вона вже вступає навчатися за цією спеціальністю. Маша мріяла стати реабілітологом. Вона говорить, що хоче допомагати та лікувати дітей з інвалідністю. Поліна обрала професію дизайнера інтер’єру. Марко вирішив навчатися на столяра та зварювальника, а Олена — на ветеринара. Враховуючи, скільки в нас тут тварин, для неї точно буде багато практики.

Мабуть, найбільша мрія кожного тата й мами — щоб їхні діти були щасливими. А ще — щоб ми змогли передати їм найважливіше: цінність сім’ї та любов Бога”.

Дім, куди завжди можна повернутися

Сьогодні на території центру є 12 модульних будиночків, кожен із яких розрахований на чотирьох людей. Також є окремий великий будинок, де живуть Володимир з Оксаною разом із дітьми.

“Був час, коли в центрі одночасно проживало до 40 людей. А під час проведення різних заходів ми могли приймати до 50 осіб. Життя постійно змінюється. Діти ростуть, хтось вступає на навчання й починає самостійне життя, з’являються нові діти. Водночас потреба в житлі для внутрішньо переміщених людей залишається актуальною. Діти, яких ми колись евакуювали разом із нами, сьогодні вже мають 20–22 роки. Дехто навчається, хтось переїхав і будує власне життя.

Але де б вони не були, вони завжди знають: сюди можна повернутися. Бо навіть після 18 років вони залишаються нашими дітьми. І в них завжди є свій дім”, – підсумував Володимир. 

Пресцентр ХСП.